Твоя випадкова донька

Побачивши Артура, Лера різко розвернула коляску й швидко пішла до виходу з парку.

«Хоч би не помітив. Господи, тільки б він нас не помітив», — молилася вона.

Лера знала: Артур здогадається, що це його дочка, і на цьому її тихе спокійне життя тут же скінчиться.

— Лера? — пролунав голос ззаду.

Зблідла від страху, вона зупинилася, а наступної секунди поруч із нею вже вирівнялася постать у строгому чорному костюмі.

Не привітавшись із Лерою, Артур уп’явся поглядом у лице малю́нки, а потім — у неї.

— Скільки їй? — карі очі примружилися, на вилицях заграли желваки.

— Пів року, — тихо кинула Лера. І з погляду Артура з жахом зрозуміла: вона щойно підписала собі вирок.