Заживши статками купець Анємподист Равилович Підпругін, чоловік приблизно за п’ятдесят, дуже добре збережений — у його густій бороді та на скронях не було жодної сивої волосини, хоча й з доволі об’ємним животом, — лежав у себе в розкішно оздобленому кабінеті на дивані й благодушно відпочивав. Щойно пообідав, був у дорогому шовковому халаті й говорив дружині, яка сиділа біля його письмового столу й горортала журнал «Нива»:
— Дивлюся я тепер, Ольго Савишно, навколо себе, вдивляюся і ніяк не можу придумати, чого нам ще бракує. Усе є — от до чого ми дійшли.