Тринадцятий мандрівник

Ніхто не знає, звідки вони прийшли. Ніхто не знає, хто вони. Про них складали міфи та легенди, їх називали ангелами й демонами, і лише я знаю правду про них. Вони — мандрівники. Красиві й жорстокі. Я належу їхньому князю — він мій опікун і господар. Він заволодів усім моїм життям… але не серцем.

«Помедлила біля високих чорних дверей, відновлюючи дихання. Не варто входити до нього запихнувшись. Не варто давати йому змогу побачити страх, хвилювання чи тривогу. Ніяких почуттів. Ніяких емоцій. Ні найменшого прояву слабкості.

Помічники й радники сиділи за столом, на чолі — відкинувшись на високу спинку — він. Звісно ж, він знав про мій прихід: охорона доповіла, щойно моя нога торкнулася першого каменю на порозі Вежі.

— Мій князю, — я наблизилася й нахилилася, притиснувши відкриту долоню до лівого боку грудей.

— Радий бачити тебе, Діано. — Він простягнув до мене руку, не підводячись. Незадоволений? Чому? Я слухняно поцілувала камінь на його пальці. Рубін обпік губи. — Які новини ти принесла сьогодні?

— Я знайшла обдарованого.

Помічники перезирнулися, ворухнулися. І він підвівся. Я крадькома ковзнула поглядом по його тілу. Темні штани, біла сорочка з закатаними рукавами. Безліч срібних ланцюжків на руках і шиї, персні… Я опустила погляд.

— Ти в цьому певна?

— Так, мій князю, — я випросталася й подивилася знову. Все одно знизу-вгору. Ландар на голову вищий за мене.

— Де?

— Живе в Альпах.

— Як ти вийшла на нього?

— Випадково. Наглядач помітив непрямі ознаки. Повідомив того, хто стежить за тим регіоном, а той — мені».