Три промови на пам'ять Достоєвського

«…У трьох промовах про Достоєвського я не торкаюся ні його біографії, ні розбору його книг з точки зору літературної критики. Мене займає лише одне: чому служив Достоєвський, яка думка була головним джерелом і змістом усієї його роботи? Тим природніше зосередитися саме на цьому, що ні факти приватного життя, ні художні достоїнства або слабкості його творів самі по собі не пояснюють того особливого впливу, якого він набув у свої останні роки, і того потрясіння, яке спричинила його смерть. І навпаки, запеклі суперечки навколо його імені, що не вщухають донині, звернені зовсім не до естетики: майже всі визнають у ньому художника першого ряду, інколи такого, що піднімається до геніальності, хоча й не позбавленого серйозних вад. Але ідея, якій цей дар було віддано, одними сприймається як вірна й рятівна, іншими — як хибна й небезпечна. Підсумкова оцінка Достоєвського залежить від того, як ми розуміємо його внутрішню віру й любов — те, що його надихало й вело. „А любив він перш за все живу людську душу в усьому й повсюди, і вірив він, що ми всі, вірив у нескінченну силу людської душі, яка тріумфує над усяким зовнішнім насильством і над усяким внутрішнім падінням…“»