Три повісті: Село, Суходіл, Митина любов

Іван Бунін (1870–1953) — перший російський лауреат Нобелівської премії (1933), видатний майстер слова, бездоганний стиліст. Для письменника характерне розуміння любові як фатальної сили, любові-пристрасті. Лише мить дана закоханим. Справжнє ж почуття для І. Буніна — завжди недосяжна вершина, до якої прагне людина, але ніколи не отримує назавжди, до кінця свого життя. У цьому полягає для письменника трагізм людського існування, приреченого не втілити свого головного призначення — любити.

«Село» Івана Буніна — це повість 1910 року, що зображає похмуре життя російського сільського середовища на межі XIX–XX століть: його злиденність і патріархальні устої. Бунін прагнув показати «душу російської людини» та головні верстви російського народу — селянство й міщанство — напередодні революційних змін.

Неоромантична тенденція для Буніна, взагалі далекого від містики, — радше привід для дослідження ностальгії. Колишня кріпачка Наталя, яка виховала оповідача та його сестру, з тугою згадує садибу Суходол, оточену легендами. Згодом оповідач і його сестра потрапляють у Суходол і дізнаються про безліч похмурих, і водночас романтичних подій з історії садиби: вбивства, юродиві, страшні видіння, пожежа; минуле життя дореформеної Росії сприймається як страшна й захоплива казка. У класичній російській прозі «Суходол» найближче стоїть до західного жанру історій про «дім із привидами», головна з яких — «Поворот гвинта» Генрі Джеймса — була написана на чотирнадцять років раніше.

Повість Буніна багатьма мотивами перегукується з «Дияволом» Толстого, але відточену толстовську моралістику тут відкинуто на користь метафізики любовного томління: Бунін описує почуття, яке лякає своєю величезністю, почуття, з яким головний герой повісті, студент Митя, не здатен впоратися. Бунін не розділяє романтичну любов і тілесну пристрасть (претензія героїні повісті Каті: «Ти любиш тільки моє тіло, а не душу!» — абсолютно несправедливе), демонструє, що цей зв’язок може бути згубним, але, на відміну від Толстого, не жахає його, а, навпаки, ним упивається. Написана вже в еміграції «Митина любов», як і «Темні алеї», стоїть далеко осторонь від того, що відбувається з темою статі в сучасній Буніну радянській літературі — законсервувавши стиль, він щораз глибше проникає в хвилюючу його проблематику зв’язку еротики зі смертю.