Третя стадія

Оповідання Луби Макарєвської можна кваліфікувати як прозу поета — авторка справді поет і володіє російською мовою, як досвідчений дресирувальник тигром. Або — за ступенем щирості, відвертості та прагнення ясно бачити речі, на які прямо дивитися майже неможливо: боляче, соромно, страшно — тобто сприймати їх як гранично серйозну розмову про найважливіше. Луба Макарєвська пише про біль, смерть, любов і пам’ять так, ніби позичає читачеві свій погляд, тіло й якийсь крихітний мерехтливий фрагмент душі; читаючи її, ти постійно перебуваєш усередині чогось, що водночас «„я“» і «„не я“». Її дивовижний дар описувати душевну дисоціацію без дисоціації текстової, залишаючись і всередині, і водночас зовні — своєрідний магічний ефект сніжної кулі. Луба пише на цьому склі гострими сніжинками й власною кров’ю наші й світові послання — читати їх трохи боляче, але цей біль лікує.

Тетяна Замировська, авторка роману «„Смерти. net“» Відкриваюча книгу цитата із Сабіни Шпільрейн тут, звісно, не випадкова. Існує особлива лінія жіночого письма: Вірджинія Вулф, Сільвія Плат, Енн Секстон, Елізабет Вурцель. Луба Макарєвська свідомо йде їхніми слідами. Це передусім книга про саморуйнацію та потяг до Танатосу.

Ольга Брейнінгер, письменниця. "Якщо уявити, що всі тіні сходяться в одній точці, чи буде ця точка лише неможливістю будь-якої правди? І хіба я врешті не хочу, щоб вогонь стер мою жадібність разом із ненаситністю мого зору? І знову, лежачи на ліжку, я закриваю очі та ув’язнюю у темряві світ і зберігаю в собі погляди, шкіру й міміку інших — усіх тих, з ким я була пов’язана останні місяці, і я нарешті зникаю. Мій зір стає більшим за мене саму; він закреслює мене, наче морська хвиля на порозі або ядерної війни, або російської зими, що для свідомості майже завжди одне й те саме".