Третя стадія

Оповіді Люби Макаревської можна назвати прозою поета — авторка справді є поеткою й володіє російською мовою так, як досвідчений дресирувальник керує тигром. Або — за ступенем щирості, відвертості та прагненням ясно бачити речі, на які дивитися прямо майже неможливо: боляче, соромно, страшно — тобто сприймати їх як максимально серйозну розмову про найважливіше. Люба Макаревська пише про біль, смерть, кохання й пам’ять так, ніби позичає читачеві свій погляд, своє тіло й якийсь крихітний мерехтливий фрагмент душі; читаючи її, завжди перебуваєш усередині чогось, що одночасно «“я”» і «„не я“». Її дивовижний дар описувати душевну дисоціацію без дисоціації текстової, лишаючись водночас і всередині, і зовні — наче магічний ефект снігової кулі. Люба пише на цьому склі свої послання сніжинками-голочками й власною кров’ю — читати їх трохи боляче, але ця біль лікує.

Тетяна Замировська, авторка роману «„Смерти. net“»

Початкова цитата із Сабіни Шпільрейн тут, звісно, не випадкова. Існує особлива лінія жіночого письма: Вірджинія Вулф, Сільвія Плат, Енн Секстон, Елізабет Вурцель. Люба Макаревська свідомо йде їхніми слідами. Передусім це книга про самознищення й прагнення до Танатосу.

Ольга Брейнінгер, письменниця.

«Якщо уявити, що всі тіні сходяться в одній точці, чи буде ця точка лише неможливістю будь-якої правди? І чи не хочу я зрештою, щоб вогонь стер мою жадібність разом з ненаситністю мого зору? І знову, лежачи на ліжку, я заплющую очі й укладаю у темряву світ, а всередині себе зберігаю погляди, шкіру й міміку інших — усіх тих, із ким я була пов’язана останні місяці, і нарешті зникаю. Мій зір стає більшим за мене саму — він викреслює мене, немов морська хвиля напередодні або ядерної війни, або російської зими, що для свідомості майже завжди одне й те саме».