Третій поверх
20 хв.
Опис
Троє революціонерів, які відстрілюються, оточені поліцією: «На вулиці зеленіли весняні сонячні тіні, а на 3-му поверсі старого кам’яного будинку 3 людини готувалися померти…»
«На вулиці зеленіли весняні сонячні тіні, а на третьому поверсі старого кам’яного будинку три людини готувалися до несподіваної, насильницької смерті. Весна їх не хвилювала, навпаки, вони погано розуміли навіть, чи їм сниться, чи вони живуть. А увага кожного — гостра до болю — зосереджувалася на власній зброї та на тому, що робиться внизу, на кам’яних, веселих, сонячних тротуарах.
У звичайний час вони, звісно, здивувалися б тому, що вся вулиця — від вокзалу до ринку — занурена в страшну, душну тишу, як це буває уві сні… Ні людей, ні собак. Склища вікон міцно закриті, злякані вікна, а фасади будинків прислухаються, як замкнені, чужі обличчя. Німі дерева стелять сітки тіней. Нерухома пилюка бруківки, спить повітря.
І вони звернули б ще увагу, що тиху порожнечу вулиці обриває якраз біля старого кам’яного будинку — обриває з обох боків акуратно, наче за лінійкою, там, де на сірих сонячних плитах ворушаться білі, суворі солдатські сорочки з червоними погонами, і, падаючи гучним відлунням від веселих сонячних стін, бухкають поспішно й різко постріли з рушниць.
Три люди не думали цього. Тепер здавалося, що так і треба, що інакше й не буває. І вони не чули тишини — лише постріли. Кожен постріл летів їм у вуха, як удар вітру, і кричав, кричав на весь світ.
Так страшно ще ніколи не було. Раніше, думаючи про смерть і, з підсмикувальною радістю, з легким хихотком міцного, живого тіла оглядаючи навколо, вони говорили: «Е! Дві смерті не буває!» Або: «Від смерті не втечеш!» Або: «Людина смертна». Казали й не вірили. Тепер знали, і це знання коштувало їм життя».
«На вулиці зеленіли весняні сонячні тіні, а на третьому поверсі старого кам’яного будинку три людини готувалися до несподіваної, насильницької смерті. Весна їх не хвилювала, навпаки, вони погано розуміли навіть, чи їм сниться, чи вони живуть. А увага кожного — гостра до болю — зосереджувалася на власній зброї та на тому, що робиться внизу, на кам’яних, веселих, сонячних тротуарах.
У звичайний час вони, звісно, здивувалися б тому, що вся вулиця — від вокзалу до ринку — занурена в страшну, душну тишу, як це буває уві сні… Ні людей, ні собак. Склища вікон міцно закриті, злякані вікна, а фасади будинків прислухаються, як замкнені, чужі обличчя. Німі дерева стелять сітки тіней. Нерухома пилюка бруківки, спить повітря.
І вони звернули б ще увагу, що тиху порожнечу вулиці обриває якраз біля старого кам’яного будинку — обриває з обох боків акуратно, наче за лінійкою, там, де на сірих сонячних плитах ворушаться білі, суворі солдатські сорочки з червоними погонами, і, падаючи гучним відлунням від веселих сонячних стін, бухкають поспішно й різко постріли з рушниць.
Три люди не думали цього. Тепер здавалося, що так і треба, що інакше й не буває. І вони не чули тишини — лише постріли. Кожен постріл летів їм у вуха, як удар вітру, і кричав, кричав на весь світ.
Так страшно ще ніколи не було. Раніше, думаючи про смерть і, з підсмикувальною радістю, з легким хихотком міцного, живого тіла оглядаючи навколо, вони говорили: «Е! Дві смерті не буває!» Або: «Від смерті не втечеш!» Або: «Людина смертна». Казали й не вірили. Тепер знали, і це знання коштувало їм життя».
20:37
01_Tretiy etazh
