Третій поверх

Три революціонери, яких мають розстріляти, оточені поліцією: «На вулиці зеленіли весняні сонячні тіні, а на третьому поверсі старовинного кам’яного будинку 3 людини готувалися померти…»

«На вулиці зеленіли весняні сонячні тіні, а на третьому поверсі старовинного кам’яного будинку три людини готувалися померти несподіваною, насильницькою смертю. Весна їх не хвилювала; навпаки, вони погано навіть усвідомлювали, чи вони грезять, чи живуть. І увага кожного, гостра аж до болю, була зосереджена на власній зброї та на тому, що коїться внизу, на кам’яному, веселому, сонячному тротуарі.

У звичайний час, звісно, вони б здивувалися тому, що вся вулиця — від вокзалу до ринку — занурена в страшну, задушливу тишу, як буває уві сні… Немає людей, нема собак. Сковані страхом вікна наглухо закриті, а фасади будинків прислухаються, наче замкнуті, чужі обличчя. Німі дерева розстеляють сітки тіней. Нерухома пилюка бруківки, спить повітря.

І ще вони звернули б увагу на те, що тиха порожнеча вулиці обривається саме біля старовинного кам’яного будинку — обривається з обох боків акуратно, ніби по лінійці, там, де на сірих сонячних плитах ворушаться білі, суворі солдатські сорочки з червоними погонами, і, падаючи дзвінким луною від веселих, сонячних стін, гупають поспішно й різко ружейні постріли.

Три люди не думали про це. Тепер здавалося, що так і має бути, що інакше й не буває. І вони не чули тиші — лише постріли. Кожен постріл летів їм у вуха, наче удар вітру, і кричав, кричав на весь світ.

Так страшно ще не було ніколи. Раніше, думаючи про смерть і, якесь підсміяня радістю, з легким смішком міцного, живого тіла озираючись довкола, вони говорили: «Е! Двом смертям не бувати!» Або: «Від смерті не втечеш!» Або: «Людина смертна». Говорили й не вірили. Тепер вони знали — і це знання коштувало їм життя».