Від нудьги я розглядаю малюнок на асфальті й кумедну дівчинку, вимазану крейдою.
— А чому на малюнку немає тата? — питаю з цікавістю.
— Тато є не в усіх, — сумно підтискає губки вона, кидаючи крейду на асфальт.
Її бабуся на лавочці дивиться на мене невдоволено.
Ну так, я ж дурницю сказала. Така малеча мила, як можна було від такої відмовитися. Її батько — дурень.
— Дякую, що доглянули… — чую знайомий задиханий голос.
Обертаюся… Хто??? Вона???
— Мамо!!! Подивись, що я намалювала! — з дзвінким сміхом летить до мене моя колишня малеча.
Ошелешено дивлюся на Катю, швидко прикидаючи, скільки років дівчинці. Чорт… вона бреше про аборт?