Там, вдалині, за річкою

Історія створення повісті «Там, вдалині, за рікою» почалася в далекому 1986 році. Тоді було написано начерк кіноповісті (сценарію). Зрозуміло, в СРСР навіть на початку «перебудови» такий сюжет нізащо не вийшов би на екрани… До обговорення сценарію він навіть не дійшов би — матеріал виявився надто… «ідеологічно невитриманим». Але в 1994 році Андрій Лазарчук повернувся до цього матеріалу — і з’явилася повість «Там, вдалині, за рікою».

У покинуте місто — колишній «поштовий ящик», заселений сільськогосподарською комуною — прийшла біда: зникли четверо дітей. Пошуки зниклих привели до того, що на світ вийшла жахлива таємниця, яка лишилася від зруйнованої «країни переможного соціалізму». Таємниця вирвалася на світ — абсолютно буквально. Вирвалася, знищуючи на своєму шляху все живе.

Приблизно так можна було б переказати фабулу. Але…

Лазарчук не був би Лазарчуком, якби це була лише історія про зниклих дітей і події, що за цим настали. Як і в інших творах Лазарчука, за фабулою приховується цілий пласт запитань, проблем, сумнівів і суперечностей.

«Там, вдалині, за рікою» — це особливий світ, схожий — і не схожий — на нашу сучасну Росію. Точні штрихи, крихітні деталі — і ми занурюємося в атмосферу повісті. Прислухаємося до розмов героїв — і мимоволі починаємо приміряти їхні ситуації на себе, співпереживаючи, сподіваючись — аж до останньої сторінки — і намагаючись зазирнути за неї, побачити, що буде далі…

То що ж це?

Попередження? Прогноз? Щось іще? Через п’ятнадцять років ми вже можемо поставити питання — наскільки наша Росія відрізняється від тієї, яку ми бачимо в книзі? Якими були б ми, якби нам довелося опинитися в подібній ситуації?

Автор відповіді її не дає. Ми маємо знайти її самі. Кожен — для себе.