— Чиї це діти? — питає мене чоловік, на якого колись я любила більше за життя, вдивляючись у мої очі.
— Мої… — шепочу я у відповідь.
— Наші…
А сама міцніше притискаю малюків до себе. Вони витягують цікаві личка й без упину дивляться на незнайомого дядька.
— Скільки їм років?!
— Три… — я прикушую язик, розуміючи, що щойно сама підписала собі смертний вирок.
— Знімай цю ганчірку. — Він киває на весільну сукню, яка душить мене й ніби під його поглядом палить шкіру.
— Ти скажеш своєму нареченому «ні» прямо зараз.
— Що?… Ти що таке несеш? Навіщо ти взагалі приїхав сюди?! Між нами все скінчено ще три роки тому! Тепер ти для мене просто бос і не більше!
— Мені так не здається… — відповідає мій «просто бос» і виразно дивиться на двійнят, яких три роки тому я зберегла від нього в таємниці.