«Це мій дитина? Мій?! Що він робить у дитбудинку й хто мати?!»
У шокові я підхоплю темноволосу малечу на руки. Мені у відповідь дивиться моя маленька копія великими ляльковими очима.
Очі. Ніс. Губи. Волосся.
Все моє.
«Мама дівчинки в лікарні…» — сумно пояснює вихователька. — «Лікарі роблять усе можливе! Але…»
«Пане президенте, вертоліт уже чекає, зустріч із японцями через дві години», — підганяє мене мій заступник, але я весь на нервах.
Хто міг так мене “залетити”, та ще й шість років приховувати від мене те, що належить мені?!»
«Ім’я. Хочу почути її ім’я!»
«Поліна Агафонова.»
Дівчинка з минулого…
Яка працювала в моєму будинку покоївкою — і в яку я закохався безнадійно, як хлопчисько.
Поки одного разу не зрадила мене й не втекла. Як з’ясувалося зараз — з моєю дитиною в животі…