Та, яку я зрадив

— Тимуре, нам треба поговорити. Йдеться про нашу доньку, — долинає з телефону жіночий голос. Я дивлюся на екран чоловіка: дзвонить якась «Інесса».

— Про яку ще доньку? — питаю я замість нього.

На лінії — тиша.

— Ти ж Аня?

Те, що вона знає моє ім’я, ріже по живому.

— У мене був роман із вашим чоловіком, — каже незнайомка. — Вибач, ви не мали про це дізнатися. Скажи Тимуру: мені стало гірше, я в лікарні. Нехай забере нашу дівчинку й подбає про неї.

Я переводжу погляд на чоловіка й питаю прямо в упор:

— Ти справді маєш доньку?..

Тимур змінюється на обличчі й проводить рукою по щоці.

— Так.

Я ледь чутно видихаю:

— І… скільки їй років?

— Аня… так вийшло. Їй п’ять.

Я мовчки киваю. Тільки ми одружені вже десять років. Як таке взагалі могло статися?