Колись Максим клявся мені в коханні, але одного дня, звинувативши мене в зраді, кинув мені в обличчя фото й пішов… Я промовчала, не наважившись сказати, що ношу під серцем його дочку. Гордість не дозволила принижуватися й доводити, що фото — підробка. Усе підлаштувала його мати, вирішивши, що я невдала пара для її сина. Та й його поява на заході з новою дівчиною здалася мені зрадою…
Аж раптом мене підкосила хвороба, а дочка залишилася на піклуванні сусідки. І тепер я не знаю, що з нею буде…
****
— Це ваша дочка. — Дівчинку підштовхнули вперед. — Доказ — у неї в руках. Їй або в дитячий будинок, або до батька!
Жінка поспіхом поставила сумку мені під ноги й втекла.
— Дівчинко, хто ти? — Я присів навпочіпки й заглянув у такі знайомі очі.
— Анна Максимівна Зайцева! — серйозно подивилася на мене.
— А маму звати Вероніка?
Розглядаючи свою маленьку копію, я зрозумів, що все, що відбувається зараз, не жарт.
— Так!