Давид Чернобор — зухвалий, небезпечний і лячно привабливий. З тих, від кого треба триматися подалі, але мені не пощастило: у новому університеті він помітив мене з першого ж дня. Я поїхала з рідного міста, щоб сховатися від старого болю й почати з нуля, але, здається, знову звернула не туди.***
— І що ти тут загубила, хороша дівчинко? — із темного коридору долинає голос, яким можна лякати прогулювачів і непосидючих дітей.
— Це не твоє діло, — відповідаю я, намагаючись звучати твердо й сподіваючись залишитися непоміченою.
— Помиляєшся, Ліє, — він виходить із тіні на світло, і я розумію, що мені по-справжньому страшно.
— Усе, що пов’язане з тобою, стосується мене напряму.