Нова книга Людмили Уліцької — автобіографічна проза та есеїстика — писалася й «збиралася» загалом двадцять років, паралельно з «Сонечкою», «Казусом Кукоцького», «Даніелем Штайном…», «Зеленим шатром». Тому особливо цікаво побачити, як із «сміття життя» сплавляється література й як для автора воно стає «священним», і вже неможливо викинути нічого — ані уламки та черепки минулого, ані думки, досвід, знання, здогади, набутки, втрати…
Це книга смілива у своїй відвертості й довірливості. Уліцька вперше впускає читача в свій світ, веде з ним діалог не лише за допомогою художніх образів, а прямо й довірливо — очі в очі.