Зведені, (не)кохані

«Вибач, люба, але тобі доведеться деякий час пожити тут, доки я не знайду нам захисника»,—сказала мені мама, залишаючи мене в інтернаті серед звичайних людських дітей.

І це було десять років тому.

А тепер вона раптом подзвонила мені й повідомила: «Ну все, дорога, збирайся, приїжджай—я знайомитиму тебе зі своїм чоловіком!»

От тільки найменше я очікувала, що мій вітчим інколи буває скуйовдженим і виє на місяць, а ще в нього є дорослі сини, які чомусь посміли покласти на мене свій погляд і свої пазуристі лапи.

І це на мене! Чистокровну ельфійку! Дочку великого лісу!

Та як вони сміли навіть думати, що я опущуся до цих тварин?