Тетяна Герден населяє свій роман яскравими, привабливими героями. Вона щедро наділяє їх рідкісними талантами, дивними захопленнями й самобутніми характерами, вільно поєднує різні стилі та жанри, легко руйнує шаблони й не визнає жорстких канонів. Не дивно, що вона згадує правило японських майстрів ікебани: важливіше за всі приписи — те, аби розум і серце митця не були ними зв’язані.
Кінець 1950-х. Провінційний Песчанськ — найзвичайнісіньке на вигляд місто, де живе такий, здається, звичайний хлопець Сева Черніхін.
Але його буденність — лише маска. Днем Сева стоїть біля верстата на заводі, а ввечері грає на старому трофейному контрабасі на ім’я Амадей та пише музику. Він азартно любить преферанс, малює і кидається в короткі романтичні історії — ніби намагається заглушити та відсунути кошмари, що не відпускають його після трагічної смерті матері.
У тому ж Песчанську живе Людвіка. Учителька малювання прозвала її Дріздкою — за тонкість, крихкість і великі блакитні очі. Та за зовнішньою ніжністю ховається твердий характер: Людвіка чудово розбирається в зброї з батькової колекції, влучно стріляє в тирі й мріє стати лікаркою.
Здається, між ними не може бути нічого спільного. Але доля любить дивні візерунки — особливо коли зводить разом тих, хто на перший погляд зовсім не підходить одне одному.