На кожному кроці їх підстерігає куля чеченського бойовика або міна, але вони, персонажі роману «Спецназ, який не повернеться», уперто йдуть напролом до своїх, бо знають чому і через що затіяли цю дурну війну. Та оті, хто в цьому замішаний, хочуть, щоб вони лишилися там, на полі бою….
Тільки самі спецназівці про це не знали й продовжували пробиватися до своїх — крізь вогонь власної артилерії, «пресування» вертольотів, крізь мінні поля й засідки. Вони щодня, по сто разів, помирали; вони хрипіли, жадібно ковтаючи повітря; вони свято вірили в абсолютну справедливість країни, що послала їх на смерть. І ось закінчилося все, що підтримувало в них життя. Зосталися лише бережно складені в планшетку захоплені у бойовиків документи та в пам’яті — місця, де таємно ховали друзів…