У мене немає голосу — я вмію говорити лише музикою.
У нього немає ані краплі совісті.
Нас одружили не заради любові: мене — щоб утримувати в полоні, його — щоб сторожити.
Його сім’я позбавила мене батьків. Його брат зламав мені палець і відібрав можливість грати. Його батько розпорядився, щоб він узяв мене за дружину.
А він? Він привіз мені рояль. Навчив мене жестами говорити «добре ранку». Вивозив подалі, коли рідний дім ставав пасткою.
Але все це було частиною наказу.
Та все ж його пальці тремтіли на моїй шкірі по-справжньому. А коли він притиснув мене до одвірка, я вп’ялася зубами в його губу аж до крові — і це було не від ненависті.
Мені належить боятися. Ховатися. Возненавидіти.
Але натомість я спалахую від кожного його дотику й не можу дихати, коли його немає поруч. А він дивиться так, наче здатен спалити дотла все — сім’ю, ім’я, самого себе — лише б я залишилася.