Я підраховую свої заощадження й відчуваю відчай. Добре, що я в публічному місці. Хоча сусідка за столиком не соромиться. Дівчина ридає, розмазує макіяж, стискає паперову хустинку й, голосно сякнувшись, дивиться на мене. За будь-якої великої проблеми завжди знайдеться хтось із серйознішими бідами — і це допомагає відчути себе трохи краще.
Я вирішую втрутитися:
— Вам потрібна допомога? Щось сталося?
— Ні-і-і, — відповідає вона, не зважаючи на погляди довкола. Пересаджується до мене й, схлипуючи, зізнається: — Усе жахливо! Мій чоловік… він… мене…
Не встигнувши договорити, вона знову починає плакати, а я глибоко зітхаю.
— А що з чоловіком? П’є? Б’є? Грошей не дає? — цікавлюся, відмічаючи її дороге вбрання.
— Не лю-ю-юбить!..
Від добра добра не шукають. Я погодилася на роль суперниці за контрактом, і моє життя почало руйнуватися. Відмовитися не можна, але ця зрада може знищити людину, близьку мені.