Трунов ніби виплив із крутячої снігової сірості двору-колодязя. Просто на Єгорова. Як у казці.
Єгоров навіть розгубився. Вони місяць бігали містом — і ось на тобі: на Лігівці спокійно виходить з дому сам Степа Трунов.
Трунов побачив Єгорова й почав скидати крок, але білі фетрові чоботи, обшиті шкірою, самі їхали по наледі, й він не підійшов — він ковзнув до опера.
— Стій, Трунов, — втомлено сказав Єгоров і потягнув пістолет із кишені.
Трунов підняв руки. Чорт його знає, цього опера. Худа, шкіра аж до кісток приросла, який же у нього нервовий розлад від голоду. Плюне й кінець…