— Та вона нічого, — свистить Ванька Чижов, просмикуючи поглядом мою зведену бесячку «сестричку», — Слухай, їй уже вісімнадцять, то можна? — ухмиляється й штовхає мене в бік.
Злість — несподівана, неадекватна й якась зовсім первісна — моментально топить мене з головою. У відповідь теж штовхаю Ваньку в бік. Тільки з такою силою, що його мало не відкидає до підвіконня.
— Ей, ти що?! — смикається Ваня.
— Нічого, зараз сам тобі влаштую «можна» — забудь, — тихо ричу.
— Хах, забив собі, чи що? А родинні зв’язки, сім’я як же? — підколює Ванька.
— Та на фіґ вона мені здалася! — одразу відбріхуюсь.
— Ага-ага, або ти тупо думаєш, що без шансів?
— Ти ідіот, Чиж. Захочу — будуть усі шанси, ти й оком не встигнеш моргнути.
— Спорим?
— Та давай спорим! — тягне до мене руку. — Чим доводитимеш?
— Відео зніму.