«Я виношу на суд Франції річ, яка може здатися нелепою. Немає нічого більш піднесеного й прославленого, ніж ім’я, що стоїть на початку цієї книги, і немає нічого більш скромного, ніж її зміст. Таке сусідство багатьом здасться дивним; знайдуться й ті, хто скаже, вказуючи на цю невідповідність: хіба ж не все одно, що увінчати глиняну фігуру перлами й діамантами, або ж звести пишні портики й тріумфальні арки перед входом у убогу хатину? Але, монсеньє, в своє виправдання скажу: у цьому випадку в мене не було свободи вибору. Бажання удостоїтися милості Вашого височества змусило мене присвятити Вам мій перший твір, який я наважився видати під власним ім’ям. Я не підношу дару — я лише виконую обов’язок; шанування не міряється зовнішньою пишністю. Я наважився присвятити Вашому височеству дрібницю, тому що не міг ухилитися від сплати боргу. А якщо я не поширююся тут про блискучі й гідні якості Вашого височества, то лише з справедливого побоювання, що така висока тема ще ясніше підкреслить нікчемність мого приношення.
Я навмисно зберігаю мовчання, щоб підібрати для таких чеснот місце більш доречне. У цьому присвяченні я прошу лише одного: виправдати свій вчинок перед усією Францією та мати щастя засвідчити Вашому височеству, що я маю честь залишатися з глибочайшою пошаною найнижчим, покірним і відданим слугою Вашого височества.
Ж.-Б. П. Мольєр»