— Здрастуйте, — я, як і веліли, не піднімаю на нього очей. Нервово м’ну в руках ремінець сумочки.
— На «ти», — чую його голос — грубий, із хриплими нотками. Здригаюся.
— І за ім’ям.
— Здрастуй, Беслан, — я не наважуюся представитися. Він і так знає про мене все.
— Тепер підійди й опустися на коліна.
Я затримую подих до того часу, доки в легенях не починає пекти. А потім роблю те, чого робити не слід. Піднімаю на нього погляд. Це виходить несвідомо й так швидко, що я сама не розумію, на що зважилася.
— Тобі сказано не дивитися! Зажмурююся. Так по-дитячому дурно і, мабуть, смішно. Але тут ніхто не буде з мене сміятися. Я бачила його обличчя… Містить нецензурну лайку.