«Ти все правильно зрозуміла, Ліно. Вона моя коханка. Так-так — і не роби таке обличчя, я з нею сплю», — б’є він словами навідмаш. У очах темніє від образи, а язик прилипає до піднебіння… «Я ж їхала, щоб сказати чоловікові щось важливе».
— «Чого ти мовчиш? Немає що сказати?» — скажено додає Максим, лютуючи, застібаючи сорочку. — «За що?» — лише й можу вимовити.
— «А ти подивись на себе. У кого ти перетворилася? Борщі, пиріжки… Клуша…»
— «Що?! Ти з глузду з’їхав, Максим? А як же Олеся? Куди нам іти? Вона ж твоя донька…»
— «Донька залишиться зі мною, а ти рушай куди очі дивляться… У свою дірку повертайся. Я даю тобі час до вечора, щоб з’їхати з моєї квартири. Наш шлюб перетворився на друзки. Мені довелося поїхати й почати життя з нуля… А ще… зустріти людину з нашого з чоловіком спільного минулого…»