Сато

До психолога приводять п’ятирічного хлопчика: Костя стверджує, що він полонений контр-адмірал Сато, командувач каральним корпусом. Його свобода обмежена: він змушений жити за встановленим розпорядком дня, носити колготки й їсти броколі. При цьому для свого віку він дивовижно зібраний і ерудований, а його почуття гумору аж ніяк не дитяче. Події роману розгортаються протягом дванадцяти років — аж до повноліття головного героя. Читачеві належить з’ясувати: чи страждає Костя на дисоціативний розлад ідентичності — або Сато справді існує? Чому родина, де постійно твориться якийсь пекельний безлад, — це нормально? А хлопчик, який вважає себе контр-адміралом, — ні? Зверніть увагу: достатньо було б поважати його права. Договіруватися з ним, дотримуватися правил, не брехати — і проблем би не було. Але є норма, за якою дитина — це не людина. Саме тому хлопчик, який ревно захищає свої межі, і став проблемою. Бо від нього чекали пасивності, беззаперечної покори та повної відсутності власної думки. Ось ця ваша соціально допустима брехня — і є страх. Страх образити, страх здатися поганим. Вони терплять приниження й самі виправдовують тих, хто їх принижує. Вони слабкі. І мова не про фізичні можливості. Хороші терапевти допомагають клієнтам, погані — лікуються від них.