… Боже! Як я втомився від кіно! Як мені набридло писати сценарії!.. Як дістало це постійне конструювання, перетасовування відомих сюжетних схем і повна безпорадність, коли бачиш, що твій сценарій, який ти вважав розумним, іронічним і багатоплановим, розповзається по всіх швах і приймає мерзотний екранний вираз.
Так я говорив собі двадцять сім разів у своєму житті й тупо сідав писати новий кіносценарій.
Лише п’ять фільмів із тридцяти двох, знятих за моїми сценаріями, не викликали в мені пекучого бажання кинути все до чорта, негайно розбити голову об стіну і, якби Боженька після цього залишив мене живим, зайнятися якоюсь зовсім іншою справою.
Іноді вдавалося надрукувати сценарій у якому-небудь занюханому журналі або альманасі з мізерним тиражем. Я скуповував сотні примірників і роздавав їх таксистам, водопровідникам, співробітникам дорожньої міліції, сусідам по будинку й маленьким чиновникам, від яких залежало моє невелике благополуччя саме зараз. І, звісно, всім своїм друзям, від яких чекав лише однієї фрази: «Сценарій значно кращий за фільм!..»
Але одного разу зі мною трапилося неймовірне — у нашій системі таке траплялося вкрай рідко.