Після смерті Пушкіна й Лермонтова читацькі смаки помітно змістилися в бік прози: лірика все рідше з’являлася на сторінках журналів, а нові поетичні збірники майже не ставали подією.
І все ж Фет, Тютчев і поети їхнього кола змогли досягти головного — їхні вірші зазвучали як музика: уже в 1860-х роках романси на слова Фета співала чи не вся Росія.
Ціле покоління великих поетів XIX століття — Ф.І. Тютчев, А.А. Фет, Н.А. Некрасов, А.К. Толстой, А.Н. Майков — увійшло в літературу наприкінці 1830-х — на початку 1840-х років, коли поезії доводилося особливо тяжко. Після відходу А.С. Пушкіна й М.Ю. Лермонтова, за висловом В.Г. Бєлінського, «складно бути не тільки видатним, але й ким-небудь поетом».
Ситуацію погіршувало й те, що епоха віддавала першість прозі: редактори охочіше друкували повісті й романи, залишаючи ліриці мінімум місця. І хоча поети другої половини століття не змогли повністю повернути до віршів колишнє очікування та ажіотаж (якими користувалися нові книги Тургенєва, Гончарова, Достоєвського, Толстого), вони знайшли інший шлях до читача — через пісню.
Їхня дивовижна мелодійність привабила найбільших композиторів — П.І. Чайковського, М.А. Римського-Корсакова, М.П. Мусоргського, С.І. Танеєва, С.В. Рахманінова. Так з’явилися вокальні твори, що стали справжніми шедеврами й по-справжньому близькими російському слухачеві.