«Кожного разу, після того як Добриня, обігнувши крутий вигин Волги, виходив на пряму, а далеко попереду на жовтому крутому березі показувалася рідкісна соснова гаївка, крізь дерева яскріли однакові будиночки Робітничого селища — над трубою здіймався крутий стовпчик білого пару й гудок, протяжний і хриплуватий, відірвавшись від пароплава, летів над водою до далекого берега на березі.
І неодмінно через хвилину після гудка жінка вибігала на пагорб до берези, притримуючи на голові строкату хустку…»
Повість про кохання, про обов’язок, про пам’ять і про те, хто вони — справжні рідні люди…