— Миш, коли ти вже позбудешся своєї старенької? — тягне голосок дівчини, яка вдвічі молодша за мого чоловіка.
— Лер, ну почекай ще пару місяців, — уговаряє він, мій найдорожчий чоловік, з яким ми прожили пліч-о-пліч п’ятнадцять років.
Я прочиняю двері кабінету ширше — і застигаю.
— Знову чекати! — кривдливо видихає вона. — Мені за тебе прикро, розумієш. Жінка ж — показник статусу чоловіка.
— Ну-у-у… — бормоче він щось незв’язне, сп’янілий від її ласк.
— Хочеш, я тобі дитину народжу? Сина! А вона хай дивиться, заздритиме й мучитиметься.