— Мамо, дивись, — голос Кати долинав ніби крізь товщу води, приглушений, спотворений нереальністю того, що відбувається. — Це ж тато, правда?
— Так… — ледь чутно вихопила я, спостерігаючи, як Андрій нахиляється до блондинки й легко цілує її в щоку — тим самим жестом, яким ще кілька днів тому цілував мене перед від’їздом у нібито відрядження. Я бачила, як його рука на мить затрималася на її животі — чужому животі, в якому росла чужа дитина. Його дитина. Вони засміялися дзвінким сміхом щасливих людей, задоволених своїм життям. Життям, у якому для нас із донькою не було місця.
— Мамо! Що відбувається? — наполегливий голос доньки врізався в червону пелену, розриваючи кокон люті, в який я починала занурюватися.
— Нічого, сонечко, — мій голос звучав дивно, наче належав комусь іншому — механічно, безбарвно, як у автоответчика. — Просто… тато повернувся з відрядження раніше, ніж планував. Йди до школи, я… я поговорю з ним.