— Привіт, дорога, — чоловік говорив солодко й м’яко, ніби цукрова вата. — Як ти? Ми так за тебе переполохалися.
Я дивилася в одну точку, не проявляючи жодної реакції. Він підійшов ближче й провів долонею по моєму волоссю:
— Умниця моя. Така тихенька, така слухняна.
Від цього дотику мене мало не скрутило від відрази, але я стрималася.
— Я хочу додому, — промовила я повільно, відпрацьованим тоном: зображати потрібний стан у мене виходило бездоганно.
— Звісно, рідненька, звісно. Я вивезу тебе. Ми будемо разом завжди, аж до самої смерті, — Матвій сів поруч на диван, притягнув мене до себе й гойдав в обіймах, а мені до болю хотілося вчепитися йому в горло зубами.