Розлучення. Червоні тюльпани – вісники кохання

Я розсипаюся на шматки, на скалки, падаю — мені не піднятися. Мене ставлять навколішки, принижують, розтягують, вбивають його зрадою. Його словами. Його гидким вчинком. І її… Як вона могла? Як вони могли? — «Як ти міг?» — голос ніби й не мій. — «Світло, тобі краще піти». — «Куди я піду? Будь чоловіком, піди ти. Це мій дім». — «Ні, Світло», — чоловік вирішує добити мене тут і зараз. — «Це мій дім. Твого тут більше нічого немає. Ти сама від усього відмовилася». Мені хочеться плакати. Від злості. Від безсилля. Хочеться вчепитися в самовдовиту пику… йому… їй. Але… це справі не допоможе. Емоціями я вже прожила. Пора вмикати тверезий розум і розрахунок. Я впевнена, що безвихідних ситуацій не буває. Навіть якщо від них дуже боляче.
— Дарма все це затіяв, Жарков, — проковтнувши сльози, я кидаю. — Ой, дарма…