— У вас випадково не знайдеться… — я різко замовкла, раптом відчувши себе повною дурепою. — Халата? Або хоч щось. Мої речі залишилися в квартирі, а я…
— Халатів немає, — коротко відповів він.
Звісно. Звідки в такій вичищеній холостяцькій квартирі у самотнього чоловіка взяти халати. Чудове питання, Віро.
Він помовчав, а потім усе ж уточнив:
— Майка підійде? Чиста.
— Підійде. Дякую.
Він мовчки кивнув і вийшов. За хвилину повернувся із сірою бавовняною футболкою — на пару, а то й на три розміри більшу за ту, що потрібна мені.
— Тримайте, — сказав він, протягуючи її й вперто уникаючи мого погляду. — Кухня в кінці коридору. Якщо захочете чаю або… чогось.
Чай. Я спробувала уявити, як сиджу на його дизайнерській кухні, загорнувшись у його футболку, і п’ю чай. Незручна світська розмова з людиною, якій я тепер винна за бампер. «Як минув день?» — «Та отак: чоловік полетів із коханкою, квартиру спалило, а потім я в’їхала у вашу машину. А у вас?»
— Дякую, але, мабуть, я просто ляжу. День був… — я не договорила. Не існувало слова, яке могло б умістити цей день.