Він поїхав. Чекаю тебе. Твоя Л.
Л. Єдина-єдина літера. Проклята літера, після якої моє життя розкололося на «до» і «після».
Тепер я стояла під дощем, наскрізь мокра, й дивилася крізь скло, як мій чоловік цілує іншу — у неї вдома, в її вітальні. Не поспішаючи. Обережно. З тією природною впевненістю, яка буває лише у тих, хто давно зустрічається нишком.
А вранці він, ніби нічого й не сталося, пив каву на нашій кухні й тим самим рівним голосом розповідав про прискіпливого клієнта.
— Усе нормально, Лер, — сказав він, не відриваючи погляду від телефону.
Я відповіла усмішкою.
— Звісно. Нормально.
За годину я вже сиділа в офісі адвоката. Він перегорнув папери й подивився на мене:
— Ви хочете, щоб йому не дісталося нічого?
— Так. Нічого.