Оповідання

Письменника Юрія Казакова не стало, коли йому було лише 55 років. Він помер у Москві в листопаді 1982 року. Тоді на цивільному панахиді письменник Федір Абрамов першим сказав: «Ми всі маємо розуміти, що відбувається сьогодні. Помер класик!»

Твори Юрія Казакова ввійшли до шкільних програм і хрестоматій, перекладені багатьма мовами світу. На честь письменника засновано літературну премію за найкращу розповідь. У 2008 році в Москві на стіні будинку на Арбаті, де Казаков прожив усе життя, урочисто встановили меморіальну дошку. Усі запам’ятали слова його друга, поета Євгена Євтушенка: «Юрій Казаков належав до тих, хто завжди вчив людей свободі, совісті й любові до Батьківщини». А сам письменник задовго до цього написав у своєму есе-монолозі «Про мужність письменника»: «Ти не маєш влади перебудувати світ так, як ти хочеш. Але в тебе є твоя правда і твоє слово. І ти має бути тричі мужнім, щоб, попри свої нещастя, невдачі й зриви, все-таки нести людям радість і без кінця говорити, що життя має бути кращим… Коли письменник сідає за чистий аркуш паперу, проти нього ополчається так багато, так нестерпно багато, що все кличе його, нагадує йому про себе, а він має жити якимось своїм, вигаданим життям. Якісь люди, яких ніхто не бачив, але вони наче живі, й він має думати про них, як про своїх близьких. І він сидить, дивиться кудись у вікно чи на стіну, нічого не бачить, і бачить тільки нескінченний ряд днів і сторінок позаду й попереду, свої невдачі й відступи — ті, що будуть,- і йому погано й гірко. А допомогти йому ніхто не може, бо він ОДИН».