П'ятистінок

За документами виходило, що вступити у права володіння рухомим і нерухомим майном троюрідної родички можна було лише з 3 жовтня. Та Іван Афанасьєвич ніколи не вирізнявся терплячістю. До того ж частину договору він уже виконав — тітку в непоганий притулок визначив. Вона, звісно, одразу не погодилася: мовляв, на своїй землі народилася, тут і вмирати буду. Довелося оголосити її неосудною й призначити себе опікуном. Та що їй робити в такому будинку? На який і сам Іван Афанасьєвич, Іван Афанасьєвич, роззявив губу. Такий «п’ятистінок» ні в якій Москві, ні за які гроші не купиш. Хіба ж то не сміх — різьбити з топленої вікової ялини. Бруси, мабуть, із пів метра в обхваті. Стоїть біля річкової пристані на пагорбі, тесовий дах на сонечку осіннім після дощу відсвічує золотом, а на конику півник, кований флюгером, крутиться. Поруччя високе, ставні й наличники — усе в витонченій різьбі.

А які тут місця — хоч дивися! Іван Афанасьєвич, хоч був із столичного товариства, одразу збагнув: місце таке машиною псувати — це себе не поважати. Шофера з «Крузером» у повіті лишив, а сам найняв віз, і всі п’ять верст власним крижком вистрадав. Їхав не абияк. А «своїм у дошку» паном-господарем. Заздалегідь готувався: під це й зипун старовинного крою підправив, і чоботи, що скриплять, і шапку з лисячого хутра вичинив. Як дісталися, зі візка з’їхав, візника відпустив, та до хати заковиляв. Підійшов — старі колоди долонею погладив. Шорстке дерево, тепле, ніби живе. Тюкнеш по ньому — чистим звоном у прозоре повітря відзивається. І так добре стало Івану Афанасьєвичу, що він вирішив ці вихідні тут залишитися…