Маргарита випадково натрапляє на аудіозапис, де звучить її власний голос із минулого — ледь чутке зізнання, яке вона з усіх сил намагалася стерти з пам’яті. Кирило переконує себе, що те, що відбувається, можна розкласти по поличках і пояснити розумом, але щоразу його міркування дають збій: він знає забагато — більше, ніж має знати. А Федір приносить такі подробиці, від яких у Маргарити починають тремтіти пальці, наче в той день він справді був десь зовсім поруч.
Правда підкрадається повільно й болісно. Між ними трьома виникає тепла й небезпечна близькість — така, що з’являється, коли зізнання вже майже зірвалося з вуст, але ще можна зробити вигляд, що нічого не було, і встигнути відступити.