«Ми помилилися, моя душо… Наш син однолюбець. Скільки років минуло, а він усе ще кохає ту росіянку. Мовчить, нічого не каже, але я ж бачу, що він нещасний. Увесь у роботі. І в нього немає діток. Дома майже не буває. Все про неї думає… Якби були дітки — тоді було б по-іншому, а тут… І Ібрагім натякає, що час змінювати ситуацію. Може, правда?… Змінити? Утрутитися, виправити те, що ми наробили? Як же мені бракує тебе, моя душо»…
Їх розлучили. Він не зміг відмовити вмираючій матері. Обрав обов’язок, а не кохання.
Але минуло п’ять років. І назустріч біжить малюк — схожий на нього, як дві краплі води.
Такий, що носить не його прізвище…