Простір Фрідмана

Значна частина сучасної масової культури працює за схемою, яку в професійних колах називають «Мельниця-3»: не дуже заможні люди продають зовсім бідним свої фантазії про життя багатих, дуже багатих і казково багатих. Іноді ця схема урізноманітнюється якоюсь яскравою деталлю: небагатий чоловік показує жовтій пресі свій будиночок на Рубльовці або видає в ефір якийсь випадково підслуханий натяк про олігархський побут (як, наприклад, сакраментальну фразу «Як гарно стала столиця Чукотки», яку олігархи вимовляють, прибувши до Лондона). Цей цілком закономірний і навіть по-своєму красивий механізм, однак, має одну небезпечну особливість: нерідко самі багатії прагнуть дізнатися, як вони живуть, вивчаючи роздуми про це, написані людьми, які якщо й не зовсім бідні, то досить близькі до цього стану. Саме цим можна пояснити вавилонську архітектуру рубльовських маєтків і страшну кількість «майбахів», що стоять у пробках у Москві. То чи існує справді надійний і науково достовірний спосіб заглянути у світ супербагатих? На це питання ми даємо впевнену ствердну відповідь. Але почати розповідь доведеться здалеку — повернувшись у дев’яності роки минулого століття. Саме тоді Чинґізу Каратаєву, енергійному діячеві епохи первісного накопичення (крім бізнесу, захоплювався космічними епопеями братів Стругацьких), прийшла несподівана думка — що прислів’я, яке існує майже в усіх мовах, «гроші липнуть до грошей», має найбуквальніший зміст.