Я роблю різкий крок до неї, нависаючи над нею всім своїм зростом. Схопив би за горло, та дитина в її руках мене стримує.
— Слухай, ти… я не подивлюся, що в тебе на руках дитина, але совість має бути? —
— Я не вру! —
— Врешь! — я відтинаю її протест, — Нічого в нас з тобою не було й бути не могло! —
— Було! —
— А ти вперта, — видихаю злісно, — Життя тебе нічому не вчить. Отримала свої гроші й іди, не озираючись.
— Це не для мене, а для Василиски, — раптом схлипує дівчина.
— Ім’я-то яке, котяче, — я відповідаю зморщуючись. — Без сантиметів. Зараз дав, більше не приходи.
Від автора: історія сестри Максима в «Зрада. Тобі мене не забути».