Програш

Отримавши від редакції завдання написати про роботу карного розшуку, я вирішив: спершу ніяких розпитувань! Лише слухати, дивитися, вникати. Ні, є навіть краще слово: перейматися!

І виявилося, що день безглуздого сидіння в моєму кутку не просунув мене ні на крок на шляху до розуміння загадкової міліцейської роботи. Не було видно жодного сліду екзотики, не було й крихти специфіки. Тут усе найбільше нагадувало найзвичнішу установу: стукає друкарська машинка, заходять і виходять якісь люди з паперами. Сам господар кабінету майор Нікіта Єпіфанов (за габаритами й солідним виглядом більше під стати генерал-майорові) височів над своїм столом. Телефонна трубка, ручка, запальничка — усе здавалося іграшковим у його величезних і м’яких, як у ватного Діда Мороза, руках. І канцелярський стіл, і сейф у протилежному від мене куті (на нього я поглядав із принишклим цікавством), і навіть капітан Зураб Голба — маленький стрункий абхазець із великими пишними вусами — усе видавалося іграшковим. Він постійно навідувався до свого начальника з якимись дрібними, іграшковими проблемами: підписати запит, заповнити чергову графу в черговому звіті.

Одне слово, порівняно зі серйозністю завдань, які поставили переді мною, споряджаючи мене у відрядження, все виглядало ненастоящим. Ймовірно, від нудьги й бездіяльності раптом згадалося моє перше знайомство з міліцією. Згадавши ту давню історію, спершу я розвеселився, а потім несподівано подумав: а чи не не по-справжньому мадам Мнемозина підсовує мені цей ганебний забутий епізод моєї біографії? Адже й тоді, здається, все почалося з моїх, м’яко кажучи, перекручених уявлень про роботу міліції.