— Я обожнюю село!.. Просто обожнюю! — з радістю тараторю я, мріючи якнайшвидше вирватися з цієї глушини. — Тут яке повітря! Пташки співають! А квіти в полях?!..
Хлопець коситься на мене, а я, розмахуючи руками, продовжую натхненно плести небилиці:
— Я божеволію від запаху ромашок, свіжої трави й…
— Силос, — підказує він.
— Та-а-а!.. Силос! — підхоплюю, не маючи жодного уявлення, що це взагалі таке. — Його аромат не перекриють жодні парфуми!
— Справді?
— Звісно! І знаєш що?.. Я тільки й мрію поїхати з галасливого, прокуреного міста й оселитися десь на кшталт цього!
Тієї ж миті машина робить черговий різкий віраж і раптом звертає у двір, з якого я втекла всього годину тому.
Два мої валізи, притиснуті одна до одної, по-прежньому самотньо стирчать прямо посеред двору.
Я кам’янію від жаху.
— Ей!.. Хлопче! Куди ти мене привіз?! Негайно вези назад!
— Твоя мрія здійснилася, Вася, — ухмихається він. — Випригай!