Жив та був пічкур. І батько, і мати в нього були люди розсудливі: потроху, не висовуючись, прожили в річці цілі аридові віки й ані в юшку не втрапили, ані щуці в пащу. Того самого вони вимагали і від сина. «Дивись, сину, — наставляв старий пічкур перед смертю, — хочеш жити собі на втіху — пильнуй у оба!»
А молодий пічкур і справді був тямущий. Узявся він міркувати — і зрозумів: куди не сунься, усюди йому біда. Навколо, у воді, риби все більші та дужчі, а він — найдрібніший; будь-яка може його проковтнути, а він нікого проковтнути не здатен. Та й не втямить: навіщо взагалі ковтати? Рак здатен клешнею перерубати його навпіл, водяна блоха — вчепитися в спину й замучити до смерті. Навіть свій брат пічкур — і той, угледівши, що він комара спіймав, цілою зграєю налетить відбирати. Відберуть — і тут же через здобич посваряться, так що комара дарма розпатрають…