Ця книга — про людину, яка зуміла зберегти людяність там, де, здавалося, для неї вже не залишалося місця. У мемуарах «Чи це людина?» Прімо Леві зізнавався: «Я певен, що саме Лоренцо я завдячую тим, що залишився живим». Але ким був той Лоренцо, про якого він говорив із такою вдячністю?
Лоренцо Перроне — бідний каменяр, який майже не вмів читати й писати, запальний і простий. Він перебував по інший бік колючого дроту в Освенцимі й упродовж пів року щодня приносив ув’язненому Прімо Леві казанок супу. Його допомога була не лише проявом співчуття: вона стала свідченням того, що навіть у таборі смерті під час Другої світової війни людина здатна не втратити гідність і співчуття.
Ця книга прагне повернути ім’я тому, хто не шукав визнання й не думав про пам’ять нащадків, але виявився її гідним. Це біографія Лоренцо — тихого, непомітного, небагатослівного чоловіка, чия внутрішня сила робить його по-справжньому великим. Розповідь про те, що великі вчинки не завжди потребують гучних слів.
Для кого ця книга
Для читачів «Вибору» і «Дару».
Для тих, хто потребує підтримки, втіхи та надії.
Для тих, кому близькі надихаючі історії у дусі Віктора Франкла, «Щоденника Анни Франк» і «Татуювальника з Освенцима».
Для тих, хто хоче дізнатися більше про людину, яка врятувала Прімо Леві.
Від автора
Скільки ще було таких Лоренцо, про яких не збереглося жодного рядка? Скільки робітників і ремісників на околицях «Швейцарії» допомагали вижити тим зовсім небагатьом — одиницям, десяткам, сотням? І нарешті запитання, від якого неможливо відмахнутися: якби людей, подібних до Лоренцо, було більше, чи могло взагалі виникнути місце на кшталт Освенцима?
У першій публікації про Лоренцо, що з’явилася пів століття тому, говорилося, що «було б дуже добре» розповісти про нього. Я додав би: це потрібно й важливо — розповідати про тих, хто залишився серед праведників, не прагнучи стати першим і не користуючись цим. Робити це необхідно щодня, тому що Лоренцо залишив нам головне — здатність вірити в людей.