Останній чоловік з Атлантиди

Один із перших творів Олександра Беляєва. Вперше роман побачив світ на сторінках п’ятого—восьмого номерів журналу «Всесвітній мандрівник» за 1925 рік. У наступному, 1927 році він був виданий у першій авторській збірці Беляєва разом із «Островом загиблих кораблів». Далі роман довго не перевидавався, аж поки в 1957 році його не перепечатав журнал «Знання — сила» (№4–5) зі значними скороченнями.

Думку про пошуки загиблої цивілізації Атлантиди Беляєву навіяла замітка, опублікована у французькій газеті «Фігаро»: «У Парижі організовано товариство з вивчення й експлуатації Атлантиди». У першій чверті XX століття подібні товариства виникали й швидко «лопалися» досить часто — ділки-авантюристи вміло спекулювали на підвищеному в той час інтересі до історії Атлантиди (атлантоманії). Так газетна замітка перетворилася під рукою письменника-фантаста на пролог до «Останньої людини з Атлантиди» (історія пана Соллі). А матеріал для опису власне Атлантиди Беляєв почерпнув із книги Роджера Девіня «Зниклий материк. Атлантида, шоста частина світу» (російською, під назвою «Атлантида, зниклий материк», вийшла в 1926 році), яку він і згадує безпосередньо в тексті повісті (див. с. 136). У значній мірі повість є художньою версією книги Девіня — подібно до того, як «Острів загиблих кораблів» був літературною версією американського кінобойовика.