Останні холоди

<Присвячую дітям минулої війни, їхнім позбавленням і зовсім не дитячим стражданням. Присвячую нинішнім дорослим, хто не розучився звіряти своє життя істинами воєнного дитинства. Нехай завжди світять і не тьмяніють у нашій пам’яті ті високі правила й незгасні приклади — адже дорослі — це просто колишні діти.
Автор. Пам’ятаючи свої перші класи й милу серцю вчительку, дорогу Анну Миколаївну, я тепер, коли промчало стільки років із тієї щасливої й гіркої пори, можу абсолютно визначено сказати: наша наставниця любила відволікатися.
Бувало, серед уроку вона раптом упирала кулачок у гостренький свій підборіддя, очі її туманіли, погляд утопав у піднебессі або мчав крізь нас, ніби за нашими спинами і навіть за стінкою школи їй бачилось щось щасливо-ясне, нам, звісно ж, незрозуміле, а їй от видиме; погляд її туманів навіть тоді, коли хтось із нас товкся біля дошки, кришив крейду, хекав, шморгав носом, озираючись на клас, наче шукав порятунку, випрошуючи соломинку, за яку можна вхопитися, — й ось раптом учителька дивно замовкає, погляд її умягчається, вона забуває того, кого питали біля дошки, забуває нас, своїх учнів, і тихо, наче й самій собі, вимовляє якусь істину, що все ж таки мала найпряміше до нас відношення.
— Звісно, — говорила вона, наприклад, мовби докоряючи сама собі, — я не зможу навчити вас малюванню або музиці. Але той, у кого є Божий дар, — тут же заспокоювала вона себе і нас теж, — цим даром буде розбуджений і ніколи більше не засне.>