Я вийшла заміж за батька-одинака, дочку якого полюбила, як рідну. Ми готувалися народити нашого спільного малюка, але прямо перед самими пологами чоловік вигнав мене, звинувативши в зраді, і розлучився, стверджуючи, що наш син не від нього. Я змирилася й намагалася жити далі, але одного разу Демид знову з’явився на моєму порозі: він заявив, що його дочка смертельно хвора, і, оскільки саме мене маленька Соня вважає своєю мамою, то я й маю бути поруч, доки їй не стане краще.
Звісно, я погодилася, адже розлука із Сонечкою досі завдає мені болю, як і той факт, що моя малеча може померти. Але хто ж знав, що це буде так нестерпно — терпіти ненависть і зневагу Демида до себе, а також спостерігати за його особистим життям, адже він уже зустрічається з іншою, хоча саме мене він звинувачував у зраді, якої я не скоювала.